Теофіпольська селищна рада

Справжні Герої живуть серед нас. Вони не носять плащів, не хизуються золотими зірками на грудях, а на запитання рідних про фронт лише стримано посміхаються у слухавку: «Мамо, у мене все добре. Без подій і зауважень». Але за цим святим військовим спокоєм стоїть надлюдська мужність, запеклі тижні в оточенні, крижана вода в окопах Соледара та Бахмута, безсонні ночі та титанічна праця, що вже сьогодні змінює світову історію військового мистецтва.

Сьогодні, у День Героїв, коли вся країна схиляє голову в шані перед своїми захисниками, ми хочемо розповісти про нашого земляка із села Новоставці  — легендарного прикордонника, полковника, командира підрозділу безпілотних авіаційних систем «Фенікс» у складі бригади Гвардії наступу «Помста» та Героя України Дмитра Михайловича Олексюка (позивний «Земляк»).  Розповісти  як із маленького, працьовитого хлопчика виріс командир, якого поважають за кордоном, цінують в Офісі Президента і за яким стіною стоять тисячі підлеглих.

У квітні 2024 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Дмитру звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Нам вдалося поспілкуватися з мамою нашого Героя — Розою Олексюк.

Розповідаючи про Дмитра, пані Роза не стримує сліз і говорить про сина з великою гордістю, ніжністю та теплом.

Народився наш Захисник 17 травня 1992 року. Ще змалку був надзвичайно слухняним, добрим і працьовитим. Мама пригадує: він ріс лагідною дитиною, завжди допомагав по господарству та ніколи не цурався роботи.

Дмитро  мав особливий зв'язок із природою та дивовижну для дитини рису — він усе робив досконало. Ще до першого класу випросив у мами на базарі рибальські сітки-«косинки», і сам бігав на річку — ловив краснопірок, карасів, навіть щупаків. Потім наставав сезон грибів, і коли сонце ледь-ледь з'являлося над ставком, хлопчик уже повертався з повними кошиками печериць та маслят. Мама ледве встигала консервувати й сушити ті лісові скарби.

А в третьому класі він сам, без жодних підказок, узяв свердло, наточив дерев'яних кілочків і пішов до місцевого парку, де росли берези. Наставив пляшок — і забезпечив усю родину свіжим соком.

«Боже, в мене стільки соку було завжди! Я у бочки по 20 літрів його закривала, квас робила. У нас ніхто з дітей такого ніколи не робив. Потім уже інші дивилися на Діму і теж почали збирати».

Він вставав о шостій ранку, задовго до школи, брав ліхтарик і біг перевіряти ті пляшки в березневій темряві. Одинадцята вечора — він знову на ногах, зливає сік на ніч.

У школі Дмитро вчився блискуче. Мама згадує, що їм вистачало буквально однієї години після уроків, щоб розібрати всі завдання. Пам'ять хлопець мав феноменальну. Його зошити були взірцем акуратності: жодного заломленого куточка, жодної помарки чи плями. Цю рису — ідеальну точність і любов до порядку — він пронесе через роки. Навіть конспекти з Національної академії Державної прикордонної служби України, які він згодом привозитиме додому, вражали: усе виділено маркерами, аркуш до аркуша, бездоганна чистота.

Він ніколи не цурався жодної роботи. Будучи у четвертому чи п'ятому класі, поїхав до бабусі в село і сам навчився доїти корову. Мама ніколи нічого не змушувала його робити — він сам біг на допомогу: і їсти приготувати, і в хаті прибрати, і на городі. І головне — ніколи від нього ніхто не чув жодного грубого чи невдоволеного слова.

Коли родина проїжджала повз Хмельницьку прикордонну академію, маленький Дмитро буквально прикипав поглядом до її стін. Стати військовим, захищати кордон своєї землі — це не був випадковий вибір, це була мрія всього його підліткового життя.

Щоб стати найкращим, він наполегливо тренувався. Його шкільний вчитель фізкультури, Борис Тимофійович, на випускному вечорі скаже слова, які мама запам'ятала на все життя: «Дмитро — це обличчя і гордість нашої школи». Стрибки у висоту, довжину, футбол, запеклі кроси — Дмитро скрізь був першим. Готуючись до вступу в академію, він щодня бігав кроси на величезні дистанції, угору по крутих схилах, з важкою нагрузкою на плечах, бо знав — там доведеться здавати жорсткі нормативи. Кожну вільну хвилину проводив у спортзалі.

До омріяного навчального закладу Дмитро вступив без жодних проблем. Він довів, що справжній талант і знання пробивають будь-які стіни. На вступних іспитах хлопець набрав неймовірні 198 балів із 200 можливих.

В академії Дмитро Олексюк не просто навчався — він був лідером. Його фотографія постійно висіла на дошці пошани. Мама зі страхом згадує випадок на третьому курсі, коли командири раптово викликали її до Хмельницького в суботу.

«Я так переживала! Думаю: Боже, невже Діма щось накоїв? Невже його з академії виженуть?!»

Але коли пані Роза приїхала маршруткою з Теофіполя на КПП, до неї вийшов заступник командира дивізіону. Офіцер подивився на схвильовану матір і сказав слова, від яких серце заходилося гордістю: «Ми просто хотіли вам подякувати  за виховання сина. У нього надзвичайно розумна голова і золоті руки».

Він мав авторитет, коли інші курсанти йшли у відпустку за графіком, Дмитра відпускали на місяць раніше, але з умовою: він повертався першим і очолював ремонтні бригади, які готували казарми для нового поповнення. Він сам шпаклював, рівняв стіни, ставив двері, робив стенди. Командир відкрито казав: «Дмитро — моя права рука. Що не скажу — все зробить ідеально». Його, як одного з найкращих, відібрали для участі в параді до 20-річчя Незалежності України в Києві. У 2013 році він закінчив академію з відзнакою, причому державні іспити у них приймали суворі викладачі з міністерства. Завдяки високим балам Дмитро мав право вибору — і обрав службу на самому передовому рубежі.

Червень 2013 року. 21-річний лейтенант Дмитро Олексюк прибуває на місце служби — у селище Мілове Луганської області. Це був надзвичайно складний пункт. Державний кордон між Україною та Росією там проходив просто посеред вулиці з символічною назвою Дружби Народів.

Саме тут Дмитро зустрів перші постріли підступної війни. 14 квітня 2014 року, близько пів на четверту ранку, Мілове вперше здригнулося від російських бомбардувань. Тоді, під час перших хвиль АТО, пані Роза не відривалася від телевізора — Мілове щодня крутили в новинах, і вона на власні очі бачила те пекло, в якому тримав оборону її син.

За роки війни Дмитро дуже змінився. Війна наклала на його обличчя свій суворий відбиток.

«Він змужнів. Війна його загартувала. Раніше був просто спокійний і серйозний, а тепер... усе тримає в собі. Іноді дивишся — а в нього руки тремтять від пережитого. Став дуже задуманим».

Але мамі він ніколи нічого не розказував, щоб зберегти її серце. На всі розпитування відрізав своєю коронною фразою: «У мене все добре, без подій і зауважень».

Після Мілового, де він починав інспектором прикордонної служби і за рік став першим заступником начальника застави, Дмитра переводили в найскладніші точки Луганщини: Білолуцьк, Біловодськ, Старобільськ, Золоте. І скрізь, куди б не приїжджав молодий офіцер, він скрізь наводив лад.

У Біловодську своїми силами облаштував заставу, звів обеліск на честь загиблих побратимів, розшукав їхні родини з Хмельниччини та Житомирщини і запросив на відкриття. Навпроти застави стояв напівзруйнований, занедбаний тротуар. Дмитро вирівняв там землю, вичистив усе сміття, зробив акуратний бордюр і вирішив посадити туї. Дзвонить мамі: «Треба туї посадити під парканом, щоб було красиво». Мама бігла на базар у Теофіполі, купувала 30 маленьких туй, передавала саджанці. Він усе висадив, засипав декоративною тріскою, сфотографував і радісно звітував мамі: «От тепер гарно!». Не встиг потішитися — за місяць перевели в Старобільськ.

Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року застало Дмитра в Золотому. Насправді для його підрозділу війна почалася значно раніше. За два тижні до 24 лютого Золоте вже нещадно крили вогнем. Його дружина плакала в телефон і знімала мамі відео через вікно: земля здригалася, снаряди летіли в небо, шибки ходили ходором, а маленька онучка не могла спати від жаху. Населення Попасної, Кремінної та Рубіжного масово виїжджало.

А на початку великої війни Дмитро та його бійці опинилися в повному оточенні. Майже місяць без зв’язку. Один із його бійців, який згодом приїжджав на Хмельниччину у відрядження і ночував у мами Дмитра, розповів те, про що сам командир мовчав:

«Ми сиділи тиждень у глибокому кар’єрі під страшними обстрілами. Ні зв’язку, ні важкої зброї — лише автомати. Думали, це кінець. І тут раптом пробивається зв’язок, і нам кажуть: "Чекайте, йде підмога". І знаєте, хто першим, на чолі загону, прорвався до нас у кар’єр? Сам Дмитро Михайлович! Саме з того лютневого дня в мене з’явилися до нього особлива повага , які не зникли й досі. Бо він ніколи не ховається за спини. Він завжди йде першим».

Для полковника Олексюка люди — це абсолютна цінність. Його головне правило, яке він повторює кожному офіцеру: «Найголовніше — зберегти людей».

Коли підрозділ нарешті вийшов на першу ротацію, Дмитро приїхав ніби чужий, - згадує мама.  Він схуд на 20 кілограмів. Адже за той період  перебування на передовій прикордонникам довелося воювати в надзвичайно складних умовах, пити воду з калюж. Вони кидалися в бій із радянськими автоматами проти танків та артилерії.

Коли він скинув мамі фото пані Роза спитала: «Діма, а де ж твоя форма?». Він, щоб не травмувати її, вигадав історію: «Та випрали, мамо, повісили сушитися, а вона зайнялася і згоріла...». Насправді ж усе їхнє майно, бліндажі та форма згоріли дотла під шквальним вогнем російських «Градів».

Після місяця в санаторії та лікування важкої контузії, Дмитро Михайлович не залишився в тилу. Він з нуля знову сформував підрозділ і перед самим Новим роком вирушив у найбільше пекло цієї війни — у фортецю Бахмут.

Мамі він знову нічого не сказав. Вона благала: «Дімо, подивись на себе, ти вже стільки років воюєш, здоров’я підірване, інші залишаються в тилу». Він лише пообіцяв: «Я ще цей один раз поїду, мамо. Друга ротація — і я залишуся тут, обіцяю». І поїхав у Бахмут. А за два тижні пані Роза побачила у Фейсбуці відеоінтерв'ю, де її син разом із хлопцями вітає Україну з Новим роком на тлі палаючих бахмутських руїн.

Саме там, у крижаних окопах, у болоті вище колін, Дмитро Олексюк зробив ставку на майбутнє — на безпілотні технології. Їм тоді дали всього одного «Мавіка» на місяць, і вони навчилися керувати ним до філігранності. Завдяки майстерності командира та бійців, цими маленькими квадрокоптерами вони примудрилися збити два ворожих літаки!

Сьогодні підрозділ «Фенікс» під керівництвом полковника Олексюка — це не просто військова частина, це величезне високотехнологічне підприємство. Вони мають власний навчальний центр, свої лабораторії та майстерні.

Дмитро увійшов до першої п'ятірки найкращих командирів України. На базі його підрозділу реалізується масштабний президентський проєкт «Лінія дронів», який об’єднав п’ять найкращих безпілотних систем держави. Це нова технологія захисту України.

«Мої хлопці на позиції крім бронежилетів і особистої зброї на собі нічого не несуть, — з гордістю розповідав Дмитро мамі під час короткої відпустки. — Усе доставляється дронами: їжа, вода, боєприпаси. Навіть поранених з поля бою ми прикриваємо й евакуюємо за допомогою роботів та безпілотників. Піхота не повинна гинути під вогнем».

Змінилося й забезпечення підлеглих. Олексюк вибиває для своїх людей найкраще. Його шеф-кухар раніше працював у елітному ресторані Києва, тож бійці на фронті харчуються добре. На сухі пайки підрозділу виділяються достатньо коштів, і командир особисто проводить опитування серед бійців. Хлопці вже жартують в анкетах: «А я хочу спати на дивані!». На що Дмитро суворо, але з посмішкою відповідає: «Я сам на дивані не сплю, і ти не будеш!». Його бійці вчасно ходять у відпустки, отримують гідні зарплати. І бійці йому довіряють, вони за своїм командиром готові йти у вогонь і воду.

Сьогодні досвід 34-річного полковника Дмитра Олексюка вивчають провідні армії світу. Восени його розробки здобули перше місце на міжнародній виставці зброї у Львові. Він став єдиним представником України, якого запросили в Дубаї на світову виставку технологій.

У березні 2026 року Дмитро вже вдруге літав у службове відрядження до Сполучених Штатів Америки, відвідав Німеччину та Польщу. Мама запитала його: «Дімо, ти їдеш туди навчатися?». Він відповів коротко: «Ні, мамо. Я їду їх вчити».

Американці були вражені ефективністю українського офіцера, що йому одразу запропонували контракт в США: «Рік працюєш у нас, рік відпочиваєш, отримуєш шалені гроші». Дмитро відмовився без вагань: «Я своїх хлопців не покину. Поки йде війна — я буду в Україні. Потім, як переможемо, можливо, подумаю».

Дмитру пропонували очолити Державну прикордонну службу України. Він був серед чотирьох головних кандидатів, але відмовився. Крім того, його хотіли забрати командувачем у Збройні Сили України керувати всіма безпілотними системами — він знову відмовився. Мамі пояснив це простим життєвим прикладом:

«Мамо, от уяви: ти збудував свою хату власними руками, вклав туди душу, кожну цеглинку знаєш. І тут тобі кажуть: кидай її і біжи десь в інше місце. Залишиш ти її? Ні. "Фенікс" — це моє домівка. Я вклав туди всього себе, я не можу залишити своїх людей, поки триває ця війна».

Військове керівництво знайшло компроміс: з 1 квітня 2026 року полковника Олексюка призначено заступником командувача в Збройних Силах України, але водночас він залишається керувати своїм рідним «Феніксом» у прикордонній службі. Тепер він координує взаємодію двох структур.

Коли маму запитують, що б вона хотіла сказати молодому поколінню українців, виховавши такого сина, вона відповідає тими словами, які колись заклала в серце маленького Діми:

«Найголовніше — завжди, за будь-яких обставин, на будь-якій посаді залишатися Людиною. Мати людяність. Якщо ти будеш людяним, яку б роботу ти не виконував — чи ти простий робітник, чи великий начальник — люди завжди будуть тебе поважати. Мій Діма завжди слухає людей. Людяність — це перше і найважливіше в житті».

Дмитро досі, попри  зайнятість, наради в Офісі Президента та бойові виходи, щодня дзвонить або пише мамі. І кожен Божий день полковник Олексюк починає або закінчує словами: «Мамо, я тебе люблю».

Окрім звання Героя України, Дмитро Олексюк був відзначений низкою державних нагород: медаллю «За військову службу Україні» (2022), орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2023) та орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня (2025).